Італія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Італійська Республіка
Repubblica Italiana

Прапор Герб
Гімн: «Fratelli d'Italia» (Браття Італії)
Розташування Італії
Столиця
(та найбільше місто)
Рим
Офіційні мови Італійська
Форма правління Парламентська республіка
 - Президент Серджо Матарелла
 - Прем'єр-міністр Джузеппе Конте
Об'єднання 17 березня 1861 
Площа
 - Загалом 301 338 км² (71)
 - Внутр. води 2,4 % %
Населення
 - оцінка 2016 р. 61 261 254 (23)
 - перепис 2016 р. 59 464 644
 - Густота 201,2/км² (61)
ВВП (ПКС) 2018 р., оцінка
 - Повний 2,399 трлн.[1] (12)
 - На душу населення $ 39,499 (32)
ВВП (ном.) 2018 рік, оцінка
 - Повний $ 2,181 трлн. (8)
 - На душу населення $ 35,913 (25)
Валюта Євро (EUR)
Часовий пояс CET (UTC+1)
Домен .it
Телефонний код +39

Іта́лія (італ. Italia), Італі́йська Респу́бліка (італ. Repubblica Italiana) — держава на півдні Європи, у Середземномор'ї. Займає Апеннінський півострів, Паданську рівнину, південні схили Альп, острови Сицилія, Сардинія тощо. На суходолі Італія межує з Францією на північному заході, зі Швейцарією й Австрією на півночі та Словенією на північному сході.

На території Італії розташовані також такі державні утворення: Сан-Марино, Ватикан, Суверенний Мальтійський орден.

Рим, столиця Італії, був протягом століть політичним та релігійним центром Західної цивілізації як столиця Римської імперії та місце Святого престолу. Після занепаду західної Римської імперії, Італія потерпала від численних нападів інших народів, від германських племен, таких як лангобарди та остготи, до візантійців та пізніше норманів. Століттями пізніше Італія стала місцем зародження Середньовічних морських республік та Ренесансу[2], надзвичайно продуктивного інтелектуального руху, який згодом став всезагальним і формував наступний хід європейської думки.

Більшу частину постримської історії Італія була поділена на численні королівства та міста-держави (такі як Сардинське королівство, Королівство обох Сицилій та Міланське герцогство), але об'єдналась в 1861 році, протягом бурхливого періоду своєї історії відомого як Рісорджименто (італ. il risorgimento — відродження). Наприкінці XIX століття, протягом Першої і до Другої світової війни Італія володіла колоніальною імперією, яка поширила свою владу на Лівію, Еритрею, Сомалі, Ефіопію, Албанію, Додеканес та на концесію в Тяньцзіні[3].

Італія — член ООН, НАТО, ЄС.

Етимологія[ред. | ред. код]

Докладніше: Італія (назва)

Про етимологію слова «Італія» є дуже багато припущень, і тому історики та лінгвісти пропонують широке коло теорій походження цієї назви.[4] Згідно із найпоширенішою точкою зору, термін Італія, від лат. Italia,[5] було запозичено через грецьку мову від оскського слова Víteliú, що означає «земля молодого теляти».

Географія[ред. | ред. код]

Див. також: Географія Італії, Геологія Італії, Гідрогеологія Італії.

Географічне положення[ред. | ред. код]

Італія — це країна, що розташована на півдні Європи, оточена морями басейну Середземного моря і займає:

Сухопутні кордони проходять вздовж гірського ланцюга Альп: на заході із Францією — 488 км, на півночі — зі Швейцарією — 740 км й Австрією — 430 км, на сході зі Словенією — 232 км. Крім того Італія має кордони з двома невеличкими державами — анклавами: Ватиканом — 3,2 км та Сан-Марино — 39 км.

Морські кордони проходять узбережжями морів: зі сходу — Адріатичного, з півдня — Іонічного, з південного заходу — Тірренського, а з північного заходу — Ліґурійського. Південне узбережжя острова Сицилія омивають води Сицилійського моря.

Довжина берегової лінії — 7 600 км.

Територіальні води — 12 морських миль.

Континентальний шельф — 200 морських миль.

Італія

Клімат[ред. | ред. код]

Географічно Італія лежить у помірному і субтропічному кліматичних поясах. Через достатньо високу протяжність Апеннінського півострова, клімат відмінний на півночі, що належить до європейського континенту, та півднем, що оточений Середземним морем. Альпи ─ частковий бар'єр проти західних і північних вітрів. Сардинія підкорена атлантичним, а Сицилія ─ африканським вітрам. Взагалі, чотири метеорологічні ситуації домінують над італійським кліматом: середземноморський зимовий циклон з відповідним літнім антициклоном; альпійський літній циклон, що є результатом зимового антициклону; атлантичний осінній циклон; та східний сибірський антициклон. Зустріч двох останніх повітряних мас спричинює восени тяжкі, часом катастрофічні дощі.

За кліматичними особливостями Апеннінський півострів і острів Сардинія — типово середземноморські райони, тоді як Альпи і басейн По — центральноєвропейські. За винятком гірських місцевостей, де температура з висотою знижується, решта Італії насолоджується тривалим теплим літом. Зими на узбережжі м'які, з достатньою кількістю погожих сонячних днів. Однак лише південь Апеннінського півострова і Сицилію можна по праву вважати краєм апельсинів і оливок. У внутрішніх районах півострова на північ від Неаполя зимові заморозки заважають дозріванню цитрусових, а у верхньому поясі Апеннін сніг лежить до травня. У басейні По зими набагато суворіші, з частими туманами у зв'язку з тим, що тут застоюється холодне повітря, яке стікає з Альп. В Альпах з жовтня по травень бувають сильні снігопади, що змінюються тривалими періодами з ясною сонячною погодою, переважають низькі температури. Контрасти середніх температур найхолоднішого і найтеплішого місяців зменшуються з півночі на південь. У таблиці наведені середні температури липня і січня та суми опадів для ряду міст країни.

Річні опади між північними і середземноморськими районами Італії розподілені нерівномірно. Для півночі країни характерна достатня кількість опадів і їх рівномірний розподіл протягом року з максимумом зазвичай восени. У середземноморській Італії виражена літня посуха, тривалість якої зростає на південь, сягаючи максимуму в Сицилії та Апулії.

У географічному розміщенні опадів чітко простежується тенденція до їх збільшення з висотою. Наприклад, в Альпах та Апеннінах (за винятком низів долин) випадає 1000—1500 мм опадів на рік, що набагато більше від середніх показників для країни. Зазвичай опади над територією Італії утворюються шляхом змішування повітряних мас з різними температурами і різним вмістом водяної пари під час проходження циклонів. Рідкі опади часто випадають у вигляді коротких руйнівних злив.

Дельта річки По

У Середземноморській Італії умови є несприятливими для розвитку сільського господарства не стільки через невеликі річні суми опадів, скільки через невизначеність термінів випадання опадів і їх зливовий характер. Крім того, найбільше опадів припадає на зиму, коли вегетація багатьох культурних рослин переривається. А розвиваються вони в період високих температур, коли зростає і потреба у волозі. Деревні культури можуть перехоплювати підземну вологу своїм довгим корінням, але польові культури потерпають від літньої посухи.

За винятком Альп, де зосереджені великі масиви хвойних порід — ялиці, сосни і модрини, в Італії збереглися лише невеликі залишки лісів, які в минулому вкривали майже всю територію країни. Листяні ліси з дуба, в'яза, тополі і верби в басейні По давно вирубані для розширення площ орних земель. Така ж доля спіткала посухостійкі вічнозелені дубові ліси на середземноморських прибережних рівнинах. Місцями ці ліси збереглися у вигляді чагарників, відомих під назвою маквіс, або макк'я, але на вапнякових ґрунтах вони поступилися місцем середземноморським чагарникам — гаріга. У деяких більш високих і зволожених місцевостях Апеннін вціліли деревостої з дуба, каштана, бука і сосни. Багато підвищених територій використовувалося для лісовідтворення, там в основному висаджувалися європейські посухостійкі вічнозелені породи та австралійські евкаліпти.

Характеристика території[ред. | ред. код]

Топографія держави

Площа території — 301 308 км².

  • Площа суші — 294 020 км² з яких:
    • 38,7 % — гори;
    • 39,7 % — пагорби;
    • 21,6 % — рівнини.
  • Монблан, найвищий гірський масив на території ЄС
    Площа річок та озер — 7 210 км².
Доломіти, італійські Альпи

Гори: Альпи — на півночі, Апенніни — уздовж Апеннінського півострова з північного заходу на південний схід. Підняття Альп й Апеннін проходило в Кайнозойську еру під час формування Альпійсько-Гімалайського ланцюга. Альпійська дуга містить на своєму заході найвищі гірські масиви, серед яких виділяються піки Монблан — 4810 м, Монте Роза (Дюфур) — 4634 м і Монте Червіно (Маттерхорн) — 4478 м, що вкриті вічними снігами. Західні Альпи можна поділити на Приморські, Коційські й Ґрайські. Центральні Альпи підрозділяються на Пеннінські, Лепонтинські й Ретицькі. Східні Альпи поділяються на Доломитові, Карницькі і Джулійські. Висота гір знижується із заходу на схід. Апенніни нижчі за Альпи (пік Корно Ґранде — 2912 м). Ланцюг Апеннін протягнувся на 1190 км. Ширина коливається від 30 до 150 км. До головної гірської системи Апеннін прилягають Тірренські та Адріатичні Преапенніни. Гірський рельєф Сицилії вважається продовженням Апеннінського ланцюга. Найвища точка — конус діючого вулкана Етна (3350 м). Гірські системи Сардинії разом з горами Корсики є рештками стародавнього гірського масиву Тірреніди, що здебільшого заглибився в море, а колись складав єдину гірську країну з Альпами й Апеннінами.

Діючі вулкани

Рівнини: Падано-Венеціянська рівнина, розташована проміж південними схилами Альп та північними передгір'ями Апеннін, має площу 46 тис. км², що становить 71 % від загальної площі рівнин Італії. Інші рівнини — це здебільшого невеликі за площею долини — розширення прибережних територій, як от: Пізанська, Маремма, Аґро-Понтіно, Кампанійська, низовина Селе уздовж Тірренських берегів; долина Тавольєре й півострів Салентина на Адріатичному березі; низовини Сібарі та Метапонто — на Іонійському узбережжі.

Річкова система:

Озера: Біля підніжжя Альп розташовано багато озер льодовикового походження, в тому числі: Лаґо-Маджоре (212 км²), Комо (146 км², найглибше — 410 м), Ґарда (370 км²). Озера Тразімено (128 км²), Больсена (113,5 км²), Браччано (57,5 км²), лежать в Апеннінських горах.

Столиця — Рим — 2,6 млн людей, (1997 р.) з передмістями — 3,8 млн.

Великі міста — Мілан — 1,305 млн осіб, Неаполь — 1,047 млн осіб, Турин — 921 тис. осіб, Палермо — 686 тис. осіб, Ґенуя — 656 тис. осіб.

Докладніше: Список міст Італії

В Італії налічується 22 національних парки, що займають 5 % території країни.

Історія[ред. | ред. код]

Докладніше: Історія Італії

Античність[ред. | ред. код]

Римська імперія за часів найбільшої могутності

На території Італії. у 8 ст. до н. е. — 5 ст. н. е. існував один з центрів античної цивілізації — Стародавній Рим, який у 3 ст. до н. е. підпорядкував собі значну частину Італії, а в 1 ст. до н. е. утворив Римську імперію, яка об'єднала античний світ (див. Античність). Після падіння Західної Римської імперії у 476 королем Італії було проголошено Одоакра — начальника германської дружини, яка перебувала на службі імперії. Але вже 493 його державу завойовують остготи (див. Готи) і засновують власне королівство. В 2-й третині 6 ст. майже вся Італія потрапила під владу Візантії, а у 568 Північну Італію захопили лангобарди. У 756 у центральній частині Італії постала Папська держава (див. Ватикан).

Середні віки[ред. | ред. код]

Від 10 ст. ключову позицію на Апеннінському півострові посіла заснована німецьким королем Оттоном І «Священна Римська імперія» (з кін. 15 ст. — «Священна Римська імперія германської нації»). В 11 ст. південь країни завоювали нормани, започаткувавши Сицилійське королівство й поєднавши його династичними зв'язками зі «Священною Римською імперією».

Сучасний морський прапор Італії з гербами чотирьох морських республік
Італія у 1494

Із серед. 12 ст. в Італії відбувається бурхливий розвиток міських комун і перетворення їх на міста-держави. Провідну роль серед них відігравали Венеція, Генуя і Піза, які підпорядковували собі значну частку європейсьої торгівлі й нагромадили величезні багатства. Стрімке економічне зростання міст-держав посилило їхню опозиційність до центральної влади. У 1176 відбулася битва біля Леньяно, де військо імператора Фрідріха I Барбаросси було розгромлено об'єднаними силами італійських міст-держав. Однак внутрішні незгоди, що дедалі поглиблювалися, підважували сили міст. На півдні й у центрі Італії в 12–15 ст. відбувалися збройні зіткнення між гвельфами і гібеллінами, які репрезентували відповідно противників і прихильників германських імператорів. На хвилі антифеодальних виступів ремісничо-купецьких кіл і селянства 1347 у Римі вибухнуло повстання під орудою Кола ді Рієнцо, який проголосив правління на республіканських засадах (трав.–груд. 1347). У 1494 під проводом проповідника-ченця Дж. Савонароли повстало населення Флоренції й скинуло уряд Медічі (повернулися до влади в місті 1512). Розвиток італійських міст у 14–16 ст. дав поштовх розквіту в Італії мистецтв і наук, утвердженню ідей гуманізму та поширенню їх в інших країнах Європи (див. Відродження).

Новий час[ред. | ред. код]

Захоплення турками Константинополя та відкриття Америки негативно відбилося на становищі морських республік Італії. Від кінця 15 ст. зазнала істотних змін структура морських європейських торгівельних шляхів: з'явилися нові маршрути, на яких панувала Іспанія, і водночас були порушені традиційні — середземноморсько-чорноморські (контроль над ними встановила Османська імперія). Послабленням італійських міст-держав першим скористався король Франції Карл VIII Валуа, який у 1494 здійснив похід через весь Апеннінський півострів з півночі на південь і завоював Неаполітанське королівство. У 1500 у володіння французької корони потрапив також Мілан. У 1512 Священна ліга (воєнно-політичний союз Іспанії, Англії, Венеції, Швейцарії та Папської держави) звільнила Італію від французького панування. Проте вже від 2-ї пол. 16 ст. владу на італійських землях, за винятком Венеціанської республіки, Папської держави та Савойського герцогства, почав перебирати на себе мадридський двір. Іспанська присутність в Італії супроводжувалася масовими пограбуваннями, обтяжливими контрибуціями. Це призвело до того, що Італія втратила роль активного фактора тогочасної європейської політики. На її території Франція воює зі Священною Римською імперією, лютує інквізиція, жертвами якої стали Дж.-Ф. Бруно, А. Палеаріо, П. Карнезеккі та інші визначні мислителі й учені.

У 18 ст. контроль над Італією перебрала Австрія, потіснивши іспанців, вона здобула Мілан, Неаполь, Парму, П'яченцу і о-в Сардинія (згодом був обмінений на Сицилію). Французька революція кінця 18 століття докорінно змінила становище Італії. Вступ на територію Італії військ Наполеона Бонапарта (див. Наполеон I) призвів до утворення тут залежних від Франції республік — Цизальпінської, Римської, Лігурійської та Партенопейської. Проте їх існування було короткочасним. Невдовзі Наполеон Бонапарт приєднав до Франції П'ємонт, Лігурійську республіку, Парму, Тоскану, Церковну область, перетворив Цизальпінську республіку на Італійську, а потім на Італійське королівство, на трон якого й коронувався у 1805 у Мілані. Відповіддю на встановлення в Італії наполеонівського імперського режиму було утворення таємних визвольних товариств — карбонарів (див. Карбонарії).

Вітторіано — монумент на честь першого короля об'єднаної Італії Віктора Еммануїла II.

Рісорджименто[ред. | ред. код]

Крах імперії Наполеона I Бонапарта не приніс Італії сподіваної свободи. На її території, згідно з рішенням Віденського конгресу 1814—1815, було відновлено абсолютистські монархії, більшість яких потрапила у сферу австрійстрійського впливу, а Ломбардо-Венеціанська область включена до складу Австрії. Саме війська останньої у 1821 потопили в крові карбонарські революції в Королівстві обох Сицилій і в П'ємонті.

У 1831 з ініціативи Дж. Мадзіні була створена нова патріотична органіхація на республіканських засадах — «Молода Італія», яка впродовж наступних десятиліть складала ядро національного руху під гаслами незалежності та об'єднання країни. В серед. 19 ст. важелі впливу на об'єднавчий рух перейшли до рук поміркованих лібералів, які під керівництвом короля Віктора-Еммануїла II завершили створення єдиної Італії. у формі парламентарної монархії — Італійського королівства. Його столицею, після ліквідації Папської держави, було проголошено Рим (січень 1871).

Об'єднання прискорило процеси формування в Італії національниого ринку, індустріалізації її економіки, впорядкування фінансової системи. Водночас збільшення податкового тягаря, малоземелля та безробіття змушували мільйони італійців, переважно селян, покидати рідні домівки й виїздити на заробітки до сусідніх країн Європи та до Америки.

Утверджуючи себе на міжнародній арені, Італійське королівство 1882 уклало спільно з Німеччиною та Австро-Угорщиною Троїстий союз; розпочало колоніальні загарбання в Африці (Сомалі, Еритрея). У своїх заморських експедиціях Італія наштовхнулася на сильний опір тубільного населення і у 1896 зазнала поразки в Ефіопії. Прагнучи оволодіти ринками Близького Сходу, Італія розпочала 1911 війну проти Османської імперії й анексувала Лівію та Егейські острови.

Беніто Муссоліні, дуче Італійського королівства

Світові війни[ред. | ред. код]

З початком Першої світової війни, незважаючи на членство в Троїстому союзі, Італія утрималася від виступу на його боці й, після таємних лондонських угод з Антантою, у 1915 оголосила Австро-Угорщині війну, яка обійшлася італійському народові величезними людськими і матеріальними втратами. Після закінчення війни до Італії було приєднано Південний Тіроль, Трентіно та м. Трієст з навколишньою зоною. На початку 1920-х рр. країну охопили численні страйки і демонстрації, відбувалися захоплення робітниками заводів і фабрик, заворушення селян. На хвилі масового незадоволення трудящих своїм становищем в Італії активізувалася фашистська партія на чолі з Б. Муссоліні. Організований нею 1922 «похід на Рим» завершився встановленням в Італії диктатури. Уряд Муссоліні продовжив імперську політику своїх попередників: у 1923 було зроблено спробу відірвати від Греції острів Корфу, у 1935–36 окуповано Ефіопію, пізніше вчинено агресію проти Албанії. У 1937 Італія вийшла з Ліги Націй і 1939 уклала військово-політичний союз з гітлерівською Німеччиною, на боці якої й узяла участь у Другій світовій війні. У 1940 італійська армія зайняла Грецію, окупувала значну частину Югославії. На Східному фронт проти СРСР було направлено окремий експедиційний корпус, поповнений невдовзі та перетворений в армію (під час Сталінградської битви 1942—1943 ця армія була повністю розгромлена). Поразками завершилися й намагання Італії утримати свої позиції в Північній Африці після висадки там англо-американських військ. У вересні 1943 Італія підписала акт про капітуляцію, але воєнні дії на її території між армією гітлерівської Німеччини та союзними військами антигітлерівської коаліції й підрозділами італійського Руху Опору продовжувалися до травня 1945.

Сучасність[ред. | ред. код]

У 1946 за результатами референдуму Італія стала республікою. У післявоєнний період країна сягнула високого рівня економічного розвитку, увійшовши до кола провідних держав-лідерів світу.

Після Другої світової війни на політичній арені вагоме місце зайняла Християнсько-демократична партія Італії (ХДП), яка формувала уряд у 1945—1981 і в 1987—1992[6].

У 1948 році пройшли парламентські вибори, які закріпили до 1953 року встановлення політичного домінування ХДП. У червні 1948 року прем'єр Де Гаспері підписав угоду із США про поширення на Італію «плану Маршалла»[7].

У березні 1949 Італія приєдналася до НАТО[8]. У 1960 відбувається активізація неофашизму. У 1969 рік почалася так-звана «Спекотна осінь» (боротьба за нові умови колективних договорів та розширення прав робітників організацій)[9].

Наприкінці 1960-х, початок 1970-х в Італії почалася боротьба проти злочинності і політичного екстремізму. В країні почали відбуватися численні терористичні акти, в багатьох містах регулярно відбувалися вибухи бомб, викрадення та вбивства політиків, бізнесменів, суддів, поліцейських і журналістів. Протягом 1977 року в Італії налічується 2128 актів злочинів політичного спрямування. У 1978 році в Римі відбувся злочин світового масштабу --- викрадення і вбивство терористами із «Червоних бригад» екс-прем'єр-міністра, голови Християнсько-демократичної партії Альдо Моро. У 1979 році в країні було влаштовано 2150 терактів. У серпні 1980 року стався найкривавіший теракт за всю післявоєнну історію Італії — терористи підірвали вокзал в Болоньї , в результаті чого загинули 85 осіб. Над Італією нависла загроза правої диктатури (подібно профашистському режиму «чорних полковників» в Греції), проте країна подолала кризу конституційним шляхом[10].

У 1980 році відбувся прихід до влади п'ятипартійної коаліції. У 1988 році за паритетом купівельної спроможності Італія подолала кризу, входячи за економічними показниками в десятку найрозвиненіших країн світу[11][12].

У січні 1991 відбувся XX з'їздом ІКП і припиненням її існування (утворення Демократичної партії лівих сил і партії Комуністичного відтворення). 1991-1993 — перехід від пропорційної виборчої системи до мажоритарної; операція «Чисті руки» і криза традиційних урядових партій.

У 1993 році відбулося приєднання Італії до Мастрихтського договору. Різке посилення корупції у всіх ланках влади призвело до зміни виборчої системи. 4 серпня 1993 року набув чинності новий закон про парламентські вибори.

У 1994 році посаду прем'єр-міністра зайняв Сільвіо Берлусконі і займав цей пост з перервами до листопада 2011 року.

У 2007 році в Італії проведена масштабна реформа спецслужб[13]. З 12 грудня 2016 року, після відставки Ренці[14], викликаної невдачею на конституційному референдумі, уряд очолює Паоло Джентілоні[15].

Державний устрій[ред. | ред. код]

Згідно з республіканською Конституцією, що була урочисто прийнята 27 грудня 1947 і набула чинності 1 січня 1948, Італія є «демократична Республіка, що заснована на праці.

Вища влада належить народу, який втілює її у формах і межах, визначених Конституцією»[16].

Уряд[ред. | ред. код]

Виборний двопалатний Парламент складається з Палати Депутатів (630 членів) і Сенату Республіки (315 членів). Законодавча функція належить обом Палатам. Крім того, вони контролюють політику і діяльність виконавчої влади.

Парламент на спільному засіданні обирає Президента Республіки терміном на 7 років.

Обов'язком Президента Республіки є призначення Голови Ради Міністрів (Прем'єр-Міністра), а також членів Кабінету Міністрів.

Адміністративний поділ[ред. | ред. код]

Адміністративний поділ Італії

Італія поділяється на 20 областей:

і 5 автономних областей:

Області поділені на 110 провінцій. Провінції у свою чергу поділяються на комуни. Загальна кількість комун — 8101. Області з особливим статусом (автономії) мають власні парламенти — обласні ради та уряди — джунти — які мають спеціальні повноваження в питаннях місцевого самоврядування.

Область Столиця Населення Площа (км²) Густота (ос./км²)
Ломбардія Мілан 9 032 554 23 861 378,5
Кампанія Неаполь 5 701 931 13 592 419,5
Лаціо Рим 5 112 403 17 210 297,1
Сицилія Палермо 4 968 996 25 701 193,3
Венето Венеція 4 527 694 18 390 246,2
П'ємонт Турин 4 214 677 25 398 165,9
Апулія Барі 4 020 707 19 364 207,6
Емілія-Романья Болонья 3 983 346 22 122 180,1
Тоскана Флоренція 3 497 806 22 990 152,1
Калабрія Катандзаро 2 011 466 15 083 133,4
Сардинія Кальярі 1 631 880 24 090 67,7
Лігурія Генуя 1 571 783 5421 289,9
Марке Анкона 1 470 581 9695 151,7
Абруццо Л'Акуіла 1 262 392 10 793 117,0
Фріулі-Венеція-Джулія Трієст 1 165 761 7712 151,2
Трентіно-Альто-Адідже Тренто і Больцано (Боцен) 940 016 13 599 69,1
Умбрія Перуджа 825 826 8454 97,7
Базиліката Потенца 597 768 9992 59,8
Молізе Кампобассо 320 601 4438 72,2
Валле-д'Аоста Аоста 119 548 3266 36,6
Загалом у Італії 56 977 736 301 171 189,2

Населення[ред. | ред. код]

Етнічний склад[ред. | ред. код]

На території Італії проживають італійці, німці (в області Трентіно-Альто-Адідже мешкає німецька община), французи (в області Валле-д'Аоста), словенці (в області Фріулі-Венеція-Джулія).

В багатьох італійців не можна знайти спільних фізичних особливостей. Це можна пояснити великим впливом людей різних національностей в минулому. Етруски в Тоскані, умбрійці та греки на півдні переважали кількістю римлян, які потім «латинізували» всю країну і зберегли єдність до V ст. Євреї прибули в Італію в часи Римської Республіки та залишилися досі. Після зруйнування Західної Римської Імперії, Італія зазнавала чисельних вторгнень і колонізації, що неминуче впливало на етнічний склад. В той час як германські племена перетинали Альпи і оселялися на півночі, середземноморські народи, що прибували з моря, колонізували південь. Візантійці переважали на сході п'ять століть, збігаючись в часі з домінуванням ломбардів (германське плем'я) в Беневенто та інших частинах материку. В IX ст. сарацини, які залишалися тут до норманського вторгнення на почату XI ст. вдерлися на Сицилію. За норманами острів почали заселяти арагонці в 1282 р. В 1720 р. Сицилія потрапила під правління Австрії.

Цей змішаний етнічний спадок частково пояснює чому сицилійці світлоокі та світловолосі в оточенні темнооких і темноволосих народів. За винятком сарацинського панування, Королівство Неаполь, що займало нижчу частину півострова, має схожу ситуацію, тоді як північна частина Італії, відокремлена від сходу Папською Державою, піддавалась набагато більшому впливові австрійців. Етнічне змішування в Італії продовжується дотепер. Після 1970 р. до Італії почали з'їжджатися багато іммігрантів із країн, що розвиваються. Переважно жіноча міграція з Філіппін та інших азійських країн порівнюється з чоловічим припливом із північної Африки. Імміграція інших африканців та латиноамериканців також дуже значна, так само як і імміграція з деяких країн східної Європи. Взагалі, більше одного мільйона іноземців проживає на італійській території.

Див. також: Українська діаспора в Італії.

Поширення італійської мови у світі

Мова[ред. | ред. код]

Офіційною мовою країни є італійська. Англійську і французьку розуміють майже скрізь у готелях, ресторанах, у туристичних бюро. Німецьку — у першу чергу в курортних зонах на півночі. Літературна італійська мова існує тільки з часів об'єднання Італії в 1860 р. Італійці повільно приймали літературну мову, говорячи переважно регіональними діалектами. Остаточне прийняття італійської мови завдячує в основному приходу телебачення, що з'явилося майже в кожному домі. Еміграція XIX—XX століть також зіграла вагому роль поширенню літературної мови: багато місцевих діалектів не мали письмової форми, зобов'язуючи італійців вчити італійську мову, аби мати можливість писати своїм родичам.

Досить значні мовні меншини розмовляють фріуланською, ладинською, сардською та німецькою мовами. Крім того, є компактні осередки поширення таких мов, як франко-провансальська, грецька, албанська й каталанська.

Демографія[ред. | ред. код]

Чисельність населення[ред. | ред. код]

  • 1990 — 57657 тис.
  • 1998 — 57600 тис.
  • 2001 — 56590 тис.
  • 2009 — 60088 тис.
  • 2011 — 60720 тис.

Незважаючи на різноманіття історичних доль населення складових частин Італії, воно етнічно однорідне. У прикордонних районах живуть невеликі групи сусідніх народів. Найбільша — австрійсько-німецька група (близько 300 тис. чоловік) у Південному Тіролі (область Трентіно-Альто-Адідже)

Італія є домівкою для тисяч імігрантів з усього світу

Італійська мова, першоосновою якої була стародавня латина, належить до романської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Віросповідання більшості жителів — католицизм.

Демографічні показники населення Італії зараз є однотипними з показниками інших індустріально розвинених країн. Але зближення їх відбулося недавно. Швидкий ріст населення, безземелля і безробіття наприкінці XIX ст. перетворили Італію на країну постійної еміграції. За 1860—1970 рр. за кордон перемістилося 9 млн чоловік, найбільше до США, Аргентини і Бразилії. Еміграція має місце і нині.

Серед внутрішніх міграцій найбільшими є переміщення населення з аграрного Півдня до промислової Півночі і з сільської місцевості взагалі — в міста.

Густота населення за даними перепису 2011 року

Густота населення[ред. | ред. код]

Населення Італії дуже нерівномірно розподілене по країні, середня щільність його — 189 чоловік на 1 км². Найбільш густонаселені області Італії — рівнини Кампанії, Ломбардії і Лігурії, де на один  км² припадає понад 300 жителів. Це пояснюється сприятливими умовами для розвитку тут інтенсивного землеробства, різноманітної промисловості, портової діяльності і туризму. Особливою скупченістю населення відрізняється провінція Неаполь в Кампанії, де на 1 км² сконцентровано 2531 людина. Гірські ж райони населені набагато рідше. Тут щільність населення падає до 35 осіб на 1 км² у посушливих і економічно слаборозвинених областях Сардинії і Базилікате щільність населення — 60 осіб на 1 км². Містами-мільйонерами є Рим, Мілан, Неаполь і Турин. Міста, як правило, давні, багато з них існують більше двох тисячоліть.

Урбанізація[ред. | ред. код]

Міське населення становить 67 %. У сільській місцевості переважають села, на Півночі — хутори. Найбільші міста:

Номер п/п Місто Область Населення
1 Рим Лаціо &&&&&&&&02870493.&&&&&02 870 493
2 Мілан Ломбардія &&&&&&&&01331586.&&&&&01 331 586
3 Неаполь Кампанія &&&&&&&&&0989598.&&&&&0989 598
4 Турин П'ємонт &&&&&&&&&0899291.&&&&&0899 291
5 Палермо Сицилія &&&&&&&&&0676527.&&&&&0676 527
6 Генуя Лігурія &&&&&&&&&0594254.&&&&&0594 254
7 Болонья Емілія-Романья &&&&&&&&&0385435.&&&&&0385 435
8 Флоренція Тоскана &&&&&&&&&0379102.&&&&&0379 102
9 Барі Апулія &&&&&&&&&0321687.&&&&&0321 687
10 Катанія Сицилія &&&&&&&&&0315052.&&&&&0315 052
11 Венеція Венеція &&&&&&&&&0264919.&&&&&0264 919
12 Верона Венеція &&&&&&&&&0259941.&&&&&0259 941

Дані ISTAT наведено на 31 серпня 2014 року[17]. Вони засновані на перепису населення 2011 року і виправлені за офіційними демографічними даними (італ. bilancio demografico).

Релігія[ред. | ред. код]

Більшість віруючих належать до християнської церкви, в Італії переважає католицька релігія на чолі з Папою: її центр — Ватиканська держава в Римі.. В 1984 р. був прийнятий конкордат, який скасовував примусове релігійне навчання в школах та зменшив фінансовий внесок держави до церкви. Близько 225 000 чол. вважають себе протестантами, в тому числі лютерани, методисти та баптисти. Вони всі є членами Об'єднання Євангельських Церков у Італії (Federazione delle Chiese Evangeliche in Italia).

Кількість євреїв різко зменшилася в період Другої світової війни через нацистське переслідування. В 1987 р. єврейська громада одержала спеціальні права, які дозволяли не працювати в священний день відпочинку та святкувати всі свої свята.

Економіка[ред. | ред. код]

Докладніше: Економіка Італії

Італія — високорозвинена індустріально-аграрна країна, яка за обсягом промислового виробництва на межі ХХ–XXI ст. входить у число 10 найрозвиненіших країн світу. Основні галузі промисловості: машинобудівна, текстильна і швейна, залізо- і сталеливарна, хімічна, харчова, моторобудівна, туризм. Найважливіший сектор економіки Італії — обробна промисловість. Транспорт — залізничний, автомобільний, морський, повітряний. Гол. морські порти: Генуя, Трієст, Венеція, Неаполь. Повітряний транспорт є важливим засобом пересування на території Апеннінського півострова, для зв'язку з островами. Нарівні з великими міжнародними аеропортами в Римі, Мілані і Неаполі існує багато невеликих аеропортів на материку і островах.

Промисловість[ред. | ред. код]

Енергетика. Італія залежить від імпорту енергоресурсів. Він досягає 4/5 її потреб, проти 1/2 у середньому в Західній Європі. Особливо велика роль належить імпортній нафті (приблизно 70 млн т на рік). Власний її видобуток — 5 млн т, природного газу — 60 млрд м3. З 220 млрд кВт год виробленої протягом року електроенергії на ГЕС припадає 1/5. Атомна енергетика не розвинена. В той же час, «Энциклопедия стран мира», с .235[18] зазначає, що Італія входить до четвірки країн-виробників сталі, феросплавів, електроенергії, цементу та інших видів продукції важкої індустрії.

Нафту і природний газ видобувають на Паданській низовині. Численні невеликі ГЕС побудовані на лівих притоках річки По, які беруть свій початок в Альпах. Пунктами прийому нафти і нафтопереробки є Ґенуя і Трієст, від яких ідуть трансальпійські нафтопроводи в Німеччину, а також невеликі портові міста на Півдні. Важливою подією стало введення в експлуатацію транссередземноморського підводного газопроводу, який з'єднав алжирські газопромисли з материковою Італією через Туніс і Сицилію. Підводна його частина має довжину 160 км.

Обробна промисловість. Після Другої світової війни Італія зробила великий крок у розвитку обробної промисловості. Це не тільки провідна, а й сучасна і комплексна сфера її матеріального виробництва. Характерними рисами, порівняно з іншими головними розвиненими країнами, є низька частка високотехнологічних виробництв і висока трудоємність галузей, які виготовляють споживчі товари тривалого і короткочасного користування. Це наслідок молодості італійської промисловості, поразки Італії в другій світовій війні, наявності дешевої робочої сили.

Відповідним є і склад промислового експорту: сталь, автомобілі, судна, побутова електротехніка (морозильники, кухонні печі, пральні посудомийні і швейні машини), конторське обладнання (друкарські і лічильні машини), тканини, одяг, взуття, пластмасові вироби і меблі. Вивіз і ввіз сталі та автомобілів майже однакові, але як експортер і, відповідно, виробник побутової електротехніки, одягу і взуття Італія займає провідні позиції в Західній Європі. Одночасно італійські експортні виробництва зазнають все більшої конкуренції з боку нових індустріальних країн з більш дешевою робочою силою. Розміщення обробної промисловості має такі загальні риси. Найбільша концентрація промислового виробництва характерна для Півночі при зростанні останнім часом ролі Центру. Значну роль в розміщенні підприємств і галузей відіграв історичний чинник: попереднє ремісниче виробництво, ресурси енергії і сировини, які тепер уже вичерпані, бідність сучасної сировинної бази та імпорт необхідних ресурсів.

Італія виплавляє 25 млн т сталі і 230 тис. т алюмінію на рік. У виробництві сталі вагоме значення імпортного скрапу. Найбільшими центрами чорної металургії стали агломерації Ґенуї, Неаполя, міста Пйомбіно (Тоскана) і Таранто (Апулія). Ще не так давно в металообробці і машинобудуванні домінували Мілан, Турин і Ґенуя. Поступово ці галузі поширились на північний схід, а тепер і в Центр. Значними машинобудівними центрами стали Брешіа, Венеція, Трієст, Болонья, Флоренція і навіть Рим і Неаполь. Автомобільна промисловість Італії відома автомашинами «ФІАТ» (фабрика італійських авто Турина), гоночними машинами, моторолерами і мопедами. Головним центром автомобілебудування залишається Турин. Щорічно випускається до 2 млн автомобілів. Хімічна промисловість Італії зародилась у Ломбардії, і нині там знаходиться чимало її підприємств. Крім того, з'явилися нові центри нафтохімії на Півдні і частково в Центрі. Виробництво синтетичних волокон стало важливою галуззю. Легка і меблева промисловість, які представлені невеликими підприємствами, зосереджені в місцях виникнення, тобто на Півночі, але й для них характерне зміщення в Центр, де оплата праці нижча. Модні вироби (одяг, взуття, меблі) є невеликою, але престижною частиною італійської промисловості.

Сільське господарство[ред. | ред. код]

За стандартами ЄС, сільське господарство Італії недостатньо ефективне. Середній розмір ферм — 7 га. Малі господарства малопродуктивні й малотоварні. Використовується чимало маргінальних (крайніх за своїми характеристиками) земель. До багатих і Розвинених сільськогосподарських районів можна віднести Паданську низовину та західне узбережжя між Ліворно і Неаполем. Тут зосереджена переважна частина зрошуваних земель (усього їх в Італії 3 млн га). Південь і острови надзвичайно посушливі влітку, місцеві ґрунти бідні, можливості для зрошення мінімальні. Зовнішня торгівля продуктами сільського господарства для Італії дефіцитна.

Виноградники Тоскани. Італійська кухня добре відома у всьому світі.

На відміну від Північно-Західної Європи, в сільському господарстві Італії домінує рослинництво. На першому місці за вартістю в ньому стоять так звані «середземноморські продукти». Природне середовище для них сприятливе саме на півострові й островах. Овочів (і ранніх, і пізніх) тут вирощують більше, ніж у Великій Британії, Франції та Німеччині разом узятих. Найбільше значення має культура томатів. Італія є великим виробником і експортером (як правило, перше або одне з перших місць у світі) також фруктів, особливо груш і персиків, апельсинів, лимонів, винограду й вина. Разом з Іспанією вона утримує першість у вирощуванні оливок, але олія є продуктом внутрішнього споживання. Виробництво вина, якість якого, порівняно з французькими винами, нижча, і олії зосереджене здебільшого на фермах. Середземноморські продукти домінують у сільськогосподарському експорті. В територіальному плані вони займають прибережні частини Апеннінського півострова і острова Сицилія.

Італія є важливим виробником зерна. Вирощують пшеницю, кукурудзу, ячмінь і рис. Значні площі зайняті під цукровими буряками і картоплею. Це культури Паданської низовини. Щоправда, тверда пшениця для виготовлення макаронів (макарони з томатною пастою є найпоширенішою стравою італійців) культивується в межах Півдня. Власної пшениці не вистачає, її імпортують. Рис Італія експортує в інші країни Європи.

В міру економічного розвитку країни все більшого значення набуває тваринництво, хоча умови Середземномор'я для нього не можна вважати сприятливими. Розводять велику рогату худобу, свиней, овець, кіз, птицю. Італія є значним виробником м'яса й сиру. Частина продуктів тваринництва, включаючи вовну, а також кормове зерно, імпортується. М'ясо-молочне тваринництво зосереджене переважно на Півночі, вівчарство — в Апеннінських горах і на островах.

Щорічний вилов риби у межах 0,6 млн т, заготівля лісу становить 9 млн м3. Лісопродукти, включаючи папір, імпортуються.

Італійський потяг Frecciarossa 1000, найшвидший у ЄС (400 км/год)

Транспорт[ред. | ред. код]

Транспорт Італії є розвиненим і комплексним. Найбільше значення мають автомобільний, залізничний, трубопровідний і морський. Суперавтостради Італії (вони тут почали будуватися вперше і звідси їх назва) відповідають найкращим міжнародним стандартам. Використовуються 25 млн легкових і 2 млн вантажних автомобілів. Італія має великий морський флот, а її авіакомпанія «Аліталіа» — серед найбільших у світі. Головними вузлами внутрішніх і міжнародних сполучень є Рим і Мілан, морськими портами — Ґенуя, Трієст і Венеція. Специфікою транспортної системи Італії є такі її риси:

  • Найщільніша мережа транспортної інфраструктури на Півночі.
  • Італія є морською країною, але порти півострівної частини, за винятком Неаполя, невеликі, бо не мають значних хінтерландів. Будівництво нових спеціалізованих портів не змінює становища.
  • Залізниці й автостради півострова за своїми напрямками і густотою фактично повторили мережу стародавніх римських доріг, включаючи і славнозвісну Аппієву дорогу між Римом, Неаполем і Бриндізі.

Для сполучень з рештою Європи важливе значення мають узбережжя Рив'єри, тунелі під Монбланом та перевалом Фрежюсом, перевали і тунелі Сен-Бернар, Сімплон, Сен-Ґотард і Бреннер. Найдовшим є Сімплонський залізничний тунель — 19,8 км. Поромні переправи з'єднують півострів з островами Сицилія і Сардинія та з Грецією. Існує проект будівництва моста або тунелю через Мессінську протоку.

Туризм[ред. | ред. код]

Амальтифанське узбережжя, об'єкт світової спадщини ЮНЕСКО та популярне місце відпочинку

За оцінками фахівців, Італія являє собою туристський продукт вищого ступеня досконалості: міжнародна статистика відводить їй почесне місце у п'ятірці найрозвиненіших з погляду туризму країн світу, оскільки на вказану країну припадає 6 % усього туристичного «обігу» нашої планети. Всесвітньо відома історія Італії, краса її природи, твори мистецтва, культурні пам'ятники, релігійні свята, мода й італійський стиль життя, вино й гастрономія — ось ті ключові пункти, які зробили Італію важливим туристичним центром світового рівня. 12 італійського ВВП формує сектор туристичних послуг, який таким чином є однією з основних галузей національної індустрії. В Італії склалася добре організована система прийому туристів. Інші туристські об'єкти — природні парки, центри проведення конгресів, транспорт, пляжі, фунікулери, авто- і залізниці, порти й аеропорти, ресторани, дискотеки, гірські траси, мінеральні джерела тощо у загальній розгалуженій і розподіленій по всій території Італії мережі утворюють, разом з державною туристичною організацією (у національному масштабі, а також на обласному й місцевому рівнях) систему прийому та розміщення туристів у Італії. Італійські області мають у своєму розпорядженні незліченну кількість автономних спортивних споруджень і розважальних комплексів, стадіонів, гімнастичних залів, басейнів, ковзанок і велодоріжок, танцювальних залів й атракціонів, церков і монастирів, замків і фортець, цирків шапіто й цілодобових критих павільйонів, площ й обладнаних приміщень для проведення громадських видовищних заходів за всіх пір року, картами, маршрутами, прогнозами погоди, календарями виставок і подій, традицій, шопінгу, довідниками послуг.

Ця галузь має надзвичайно велике значення в житті Італії. За масштабами туризму країна стоїть на першому місці у світі (понад 50 млн іноземних туристів протягом року). Туристів приваблюють і сонячні пляжі Середземномор'я, і краєвиди, і зимові види спорту в Альпах. Італійська Рив'єра в Лігурії є одним цілим з французькою, її доповнюють пляжі Сардинії та Адріатики.

Італія має першокласну туристичну інфраструктуру і стабільну клієнтуру — жителів Північно-Західної Європи. Порівняно з Францією іноземний туризм в Італії є молодшим (за віком туристів), дешевим (за середніми їхніми витратами). Величезний наплив туристів має і негативні наслідки. Багато пляжів забруднено, виникла загроза збереженню творів мистецтва.

Культура[ред. | ред. код]

Внесок Італії до європейської та світової культурної спадщини є надзвичайно великим. На сьогодні у країні знаходиться найбільша у світі (сорок чотири) кількість пам'яток ЮНЕСКО.

Архітектура[ред. | ред. код]

Міланський собор, зразок стилю готики
Базиліка святого Марка у Венеції
Сієна, Катедральний собор
Флоренція, палаццо Веккіо
Флоренція, палаццо Пітті

Італійська архітектура виникла і в прямому і в переносному значенні на руїнах Древнього Риму.

Провідна роль в архітектурі середньовічної Італії належала церковній архітектурі. Найпоширенішим типом будівлі цієї епохи була базиліка. Найбільш передовим, не тільки в Італії, але й в усій Західній Європі було зодчество Ломбардії.

В XI ст. на базі розвинутих феодальних відносин в Італії з'являється романський стиль. Як і раніше домінує монументальна церковна архітектура, але в зв'язку з великим ростом міст розвивається будування міських стін, веж, башт, ратуш. Із будинків того періоду ми можемо назвати базиліки Сант-Амброджо у Мілані (XI ст.), Сан-Дзено у Вероні (1120—1138), собори в Модені (1099—1106).

У Венеції та на півдні Італії був значний вплив візантійських майстрів, який особливо посилився після завоювання хрестоносцями та венеціанцями Константинополя в 1204 році. У Венеції на місці церкви X століття було споруджено відомий собор Сан-Марко. Особливе місце займало мистецтво передової Токсани, де міста вже з середини XI століття домоглися повної самостійності.

В архітектурі цього часу важкий романський стиль поступово замінюється новим, динамічнішим та гнучкішим стилем готика, який придбав в Італії своєрідні риси, менш гострі форми в порівняні зі зразкам Франції чи Німеччини. Арки майже завжди мали напівкруглу форму, архітектурний образ перейнятий спокоєм.

В готичному стилі будувались собори в Сієні (XIII ст.), Орв'єто (1285), у Флоренції (почалось будування в 1296). В північній Італії будувались розкішні церкви, які нерідко відрізнялись своїми величезними розмірами: Сан-Франческо у Болоньї, Сант — Антоніо в Падуї, собор у Мілані. Готика захоплює також і громадянське будівництво — Палаццо Веккіо (1298) і лоджія деі Ланци у Флоренції, Палаццо Публіко (1245) в Кремоні, та ще велика кількість палаців в Сієні, Орв'єто, Флоренції.

В ХІІІ–XIV століттях своєю творчість виділяються такі видатні архітектори, представники флорентійської школи, як Арнольфо ді Камбіо та Андреа де Понтдера, який ввійшов в історій під іменем Андреа Пізано, та Андреа ди Чоне, відомий під іменем Андреа Орканья. В скульптурних та архітектурних працях Андреа Пізано поєднував проторенесансну ясність композицій з готичною стилізацією форм. Він керував будівництвом кампаніли (дзвіниці) флорентійського собору та спорудженням соборів в Орвієто (1347—1348). Орканья також брав участь у будівництві соборів в Орв'єтота Флоренції (1359—1367).

В XV столітті італійська архітектура остаточно виходить з-під опіки церкви, пройнялася світськимм духом. Спираючись на античний та проторенесанький спадок, визначний італійський архітектор, скульптор та вчений Філіппо Брунеллескі (1377—1446) заклав основи всієї архітектурної епохи Відродження. На перевагу попередній епосі, провідним типом будівлі стає Палаццо — палац, міський маєток заможної родини. Ця світська будівля мала великий вплив і на церковне зодчество. Композиція фасадів з їх спокійними, простими, прямими лініями будувалась на основі ретельно продуманій раціоналістичної системи пропорцій. Лоджії та галереї надавали особливу легкість внутрішньому двору будівлі, і без того наповненому світлим та радісним настроєм. Споруди Бурллескі виражали нові гуманістичні ідеали, та відрізнялись гармонійністю, ясністю просторових рішень, легкістю та витонченістю. Серед праць майстра назвемо купол собору Санта-Марія делль Фйоре (1420—1436), капелу Пацці, Палаццо Пітті.

Через століття Джорджо Вазарі зробить висновок про те, що саме цей майстер прийшов у світ, щоб «надати нову форму архітектурі, яка збилася зі шляху и блукала в пітьмі такий довгий час».

Учнем Філліпо Брунеллескі був архітектор та скульптор Мікелоццо ді Бартоломео (1396—1472). Він продовжив традиції, закладені вчителем, розвиваючи та удосконалюючи стиль доби Відродження. Найвидатнішою працею цього архітектора — палаццо Медічі Ріккарді у Флоренції (1444—1459). Він також побудував ряд вілл на околиці Флоренції.

Поряд з Брунеллескі та Мікелоцці, однією з найвідоміших фігур раннього відродження є Альберті Леон-Баттіста (1404—1472). Як і багато інших талановитих людей доби Відродження, він був людиною універсального спрямування. Альберті займався філософією, етикою, правом, математикою, економікою, поезією, музикою, живописом, скульптурою, архітектурою, залишив своїм нащадкам багату кількість праць на латинській та італійській мовах. Першим в історії італійського Відродження цей дивовижний майстер став гуманістичним ідеалом «універсальної людини». Він творив у Флоренції, Феррарі, Ріміні, але на відміну від його попередників не керував будівництвом, а лише створював проекти споруд та спостерігав за ходом роботи. Споруди Альберті уособлювали собою еволюцію поглядів доби Відродження. Так, на приклад, Палаццо Руччелаі (1446—1451) у Флоренції відрізнявся гладеньким фасадом, пишно декорованим обрамленням порталів та вікон, втративши фортечну міць і замкненість споруд попередньої доби середньовіччя.

Образотворче мистецтво[ред. | ред. код]

Римська школа, Венеціанська школа, Неаполітанська школа, Болонська школа, Генуезька школа, Флорентійська школа, Брешианська школа, Феррарська школа, Сієнська школа, Умбрійська школа

Музика[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Кінематограф[ред. | ред. код]

Італійські кінокартини здобули всесвітнє визнання в період після закінчення Другої світової війни, що сприяло стабільному розвитку кіноіндустрії. У той час утвердився напрямок в італійській кінематографії — неореалізм.

До числа перших зразків неореалістичних фільмів належать роботи режисерів: Роберто Росселліні «Рим — відкрите місто» (1945), «Диво» (1948); Вітторіо де Сіка «Шуша» (1946), «Викрадачі велосипедів» (1949); Діно Де Лаурентіс «Гіркий рис» (1950). Серед інших фільмів цього жанру виділяються: «Умберто» (1952); «Дах» (1956) і «Дві жінки» (1961) Вітторіо де Сіка, а також фільм Федеріко Фелліні «Дорога» (1954). Згодом італійські режисери відчули на собі вплив французького кіно нової хвилі. Тут можна згадати фільми Росселліні «Генерал делла Ровере» (1959), Фелліні «Солодке життя» (1960) і Мікеланджело Антоніоні «Пригода» (1961).

Зразком тематичного розмаїття італійських кінофільмів 1960-х років є сатирична комедія П'єтро Джермі «Розлучення по-італійськи» (1962) і реалістичний фільм П'єр Паоло Пазоліні «Євангеліє від Матфея» (1966). Фелліні все більше йде у світ фантазії в таких фільмах, як «Вісім з половиною» (1963), «Джульєтта і парфуми» (1965) і «Сатирикон» (1970). У 1970-х роках італійські майстри кіно починають виявляти більший інтерес до історичних сюжетів. Події фашистського періоду показані у фільмах «Конформіст» (1970) Бернардо Бертолуччі, «Сад Фінці-Контіні» (1971) Вітторіо де Сіка, у дуже суперечливому фільмі «Сало, або 120 днів Содому» (1976) і «Сім красунь» (1976) Ліни Вертмюллер. З видатних фільмів 1980-х-початку 1990-х років варто виділити роботи Мікеланджело Антоніоні «Ідентифікація жінки» (1982), Франко Дзефіреллі «Травіата» (1983) і «Отелло» (1984), Федеріко Фелліні «І корабель пливе» (1983) і «Джинджер і Фред» (1986), Ліни Вертмюллер «Іронія долі» (1984), Джузеппе Торнаторе «Кінорай» (1989), Джанні Амеліо «Відчинені двері» (1990), Пупі Аваті «Повість про хлопчиків і дівчаток» (1991) і Торнаторе «Прекрасний для всіх» (1991).

У Венеції щороку проводиться кінофестиваль «Міжнародна виставка кіномистецтва».

Кухня[ред. | ред. код]

Докладніше: Італійська кухня

Спорт[ред. | ред. код]

Збірна Італії з футболу

У країні розвинуті майже усі види спорту, але італійці, як нація в цілому, дуже великі вболівальники футболу (iтал. Calcio). Італійське «tifosi» — в перекладі означає — вболівальник, часто це слово вживають у світі для опису відданих та палких фанів. Але італійці вболівають не тільки тоді коли грає національна збірна, чи великі команди. У кожному, навіть найменшому населеному пункті є своя футбольна команда та свої тифозі.

Збірна Італії з футболу одна з найтитулованіших чоловічих збірних світового футболу, чотириразовий чемпіон світу. Нацiональний футбольний клубний турнир, Серія А, також, вважається одним з сильніших у світі футбольним чоловічим турніром. Італійські клуби діставалися фіналу найпрестижнішого європейського клубного футбольного турніру двадцять п'ять разів, а вигравали його одинадцять разів.[19]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Italy. International Monetary Fund. Архів оригіналу за 2013-05-12. Процитовано 2012-04-18. 
  2. Italy: Birthplace of the Renaisssance. European Rennaisance and Reformation. Township of Washington, NJ: Immaculate Heart Academy. [n.d.] Процитовано 20 December 2009. .[неавторитетне джерело]
  3. The Italian Colonial Empire. All Empires. Архів оригіналу за 2013-05-12. Процитовано 2010-10-30. 
  4. Alberto Manco, Italia. Disegno storico-linguistico, 2009, Napoli, L'Orientale, ISBN 978-88-95044-62-0
  5. OLD, p. 974: «first syll. naturally short (cf. Quint.Inst.1.5.18), and so scanned in Lucil.825, but in dactylic verse lengthened metri gratia
  6. Християнсько-демократична партія Італії
  7. План Маршалла
  8. Країни-члени НАТО
  9. Політика лівоцентристських урядів (1963 - 1976)
  10. Терор без прикрас. Італійські «червонобригадники»
  11. Правовий статус уряду Італії
  12. Італія у 90-ті роки XX ст.
  13. Світовий досвід розбудови іміджу інститутів сектору безпеки та оборони
  14. Ренці залишає пост голови Демократичної партії Італії
  15. Новим прем'єр-міністром Італії став лівоцентрист Паоло Джентілоні
  16. Конституція Італії(італ.)
  17. ISTAT
  18. Энциклопедия стран мира: Справочное(рос.)
  19. Кевін Ешбі (2007-05-24). Серія A підтверджує зірковий рівень (англ.). UEFA.com. Архів оригіналу за 2013-06-26. Процитовано 2007-12-05. 

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Франція Франція Швейцарія Швейцарія
Австрія Австрія
Словенія Словенія
Адріатичне море
Лігурійське море
Тірренське море Середземне море Іонічне море